Старобългарски речник
прол҄ьꙗт сѧ 
прол҄ьꙗт сѧ -пролѣѭ сѧ -пролѣш сѧ св 1. Излея се, започна да тека, пролея се н вьлваѭтъ вна нова. въ мѣхꙑ ветъхꙑ. аще л же н. просѧдѫтъ сѧ мѣс. ꙇ вно пролѣетъ сѧ. ꙇ мѣс погꙑблѭтъ М Мт 9.17 Срв.Мк 2.22 М,З;Лк 5.37 М З Образно. ꙇ ашѫ такожде по веерѣн глѧ. с аша новꙑ ꙁавѣтъ моеѭ кръвѭ. ѣже ꙁа вꙑ пролѣатъ сѧ М Лк 22.20 З 2. Поръся се, пролея се, посипя се воле же  хрꙁмѫ въꙁлваш на цѣсара.  хрꙁмѣ пролꙗвъш сꙙ.  вьсь мръ сцѣльш С 457.5—6 3. Прич. мин. деят. като прил. прол҄ьꙗвꙑ сѧ м ед περιχυϑείς Който се е разпрострял; който се е спуснал [прен.] меъ тъштаню. ѹповъ не дастъ. ѹмънѹѹмѹ оес сквоꙁѣ пролꙗвъш сꙙ на н҄емь тьмѣ проꙁьрѣт. т на стннꙑѧ ꙁарꙙ вьꙁьрѣт С 339.17 М З С Гр ἐκχέομαι κενόω ἐμαυτόν пролꙗт сѧ Вж. при прол҄ьꙗт Нвб